Війна очима Віталія Лукашевича
Історія кожного військового починається задовго до фронту. З рішень, досвіду й готовності взяти на себе відповідальність у вирішальний момент. Для Віталія Лукашевича цей шлях розпочався задовго до мобілізації — ще у 2011 році, коли він проходив строкову службу в танкових військах.
Саме тоді Віталій здобув військову освіту командира легких танків. У 2014 році, на початку війни, він за віком не потрапив до зони бойових дій. Та війна все одно залишалася поруч — як реальність, що одного дня знову постукає у двері. справжнє випробування прийшло з повномасштабною війною, коли у кінці 2023 року Віталій потрапив до штурмових військ.
«Після навчального центру я потрапив у 79-ту Таврійську бригаду, а звідти — на один з найгарячіших напрямків: Мар’їнський, село Новомихайлівка в Донецькій області». Саме там Віталій уперше відчув, що таке справжня війна — не з відео чи новин, а з окопів, позицій і щоденного ризику. «Моє уявлення про війну було зовсім іншим. Навіть те, що розповідали в навчальному центрі, сильно відрізнялося від реальності», — згадує він.
Офіційно Віталій мав посаду стрільця-піхотинця, однак уже в бригаді пройшов додаткову підготовку та отримав фах кулеметника. Його підрозділ працював у складі закріплювальних груп: після штурмових дій військові заходили на позиції, утримували їх і виконували поставлені завдання.
Бойова робота відбувалася малими групами — по три особи.
«У нас це називалося “каруселька”. На позиції мінялися люди кожні три доби. Три дні відбуваєш на позиції, потім приходить інша група. Водночас повноцінної ротації бригади, тобто виведення всієї частини із зони бойових дій для відпочинку та відновлення, поки не було, хоча її обіцяли ще до прибуття на фронт».
Це вимагало не лише фізичної витривалості, а й абсолютної довіри одне до одного. Саме там, на передовій, формується те, що важко пояснити словами — справжнє бойове братерство. «Ми підтримували один одного завжди. Якщо хтось був поранений — формували групу добровольців і йшли за ним», — каже Віталій.
Попри усвідомлення ризиків, люди в підрозділі здружилися дуже швидко. І навіть зараз, після поранення та повернення до цивільного життя, Віталій підтримує зв’язок із побратимами — тими, хто продовжує службу, і тими, хто, як і він, був змушений зупинитися.
Віталій чесно зізнається: страх був. Особливо на початку — перед невідомістю та усвідомленням того, що будь-якої миті все може закінчитися.
Часом з’являлися і демотивуючі думки — про крихкість життя і про втрати. Але саме в цих роздумах народжувалася і справжня мотивація. «Я їх сюди не кликав. Хто їм дав право забирати те, що належить мені?» — говорить Віталій. А ще — бажання вижити. Повернутися. Не втратити тих, хто чекає дзвінка після ротації. Не втратити життя, яке було вибудуване до війни.
Перші враження від війни виявилися не такими, як очікувалося. «Я думав, що буде гірше: що ми будемо в окопах по коліна в багні та воді. Але насправді система була організована інакше — з чергуванням, що дозволяло відпочивати», — зізнається ветеран.
У підрозділі Віталія діяла чітка система замін — так звана «каруселька». Групи змінювали одна одну кожні кілька діб, що дозволяло хоча б частково відновлювати сили. Повноцінної ротації бригади, як її розуміють у класичному значенні, так і не відбулося — 79-та залишалася на напрямку до останнього. Заходи на позиції, очікування за кількасот метрів від «нуля» й постійна загроза — усе це стало повсякденною реальністю. Під час бойових дій на Мар’їнському напрямку Віталій отримав поранення. Саме воно стало точкою виходу з війни. Далі евакуація, Дніпро, згодом Вінниця — і поступове повернення до цивільного життя. «Адаптувався досить швидко. Гірше було адаптуватися до поранення, ніж до цивільного життя», — каже він. Зараз минуло вже півтора року, стан здоров’я покращився, хоча залишилися обмеження в руці».
На роботі колеги зустріли його тепло. «Були щасливі, що повернувся живий. Підтримували і під час служби, і після», — з вдячністю відзначає Віталій.
Війна змінила багато речей. Але головний урок для Віталія — це цінність людей. «Ти ніколи не знаєш, коли спілкуєшся з людиною востаннє. Якщо цінуєш — не відкладай розмови на потім», — каже він. Цей досвід залишиться з ним назавжди. Як і розуміння того, що життя — крихке, а людські зв’язки — безцінні.
Історія Віталія Лукашевича — це не лише шлях військового. Це історія людини, яка пройшла війну, повернулася і продовжує жити, пам’ятаючи, заради чого варто боротися й заради кого варто повертатися.