Вижити там, де шансів майже не було: історія ветерана Васильєва Олександра
Війна змінює людей по-різному. Для когось вона стає коротким епізодом у житті, для інших — точкою неповернення, що розділяє минуле та майбутнє. Історія ветерана Олександра — це шлях через біль, втрату, боротьбу та відновлення. Це історія людини, яка зуміла зберегти головне — силу духу.
Все почалося у Києві, після оновлення документів Олександру дали один день, щоб зібрати необхідне. Далі був навчальний центр у Гончарівському та розподіл до 66-ї окремої механізованої бригади, яка з 2022 року досі тримає Лиманський напрямок.
Протягом доби, під покровом ночі, до світанку дві групи мали вийти на позицію, але до пункту призначення вони так і не дісталися. Першу групу на старті атакували FPV-дрони. На щастя, хлопці вижили, отримали осколкові поранення. Поруч були побратими, які евакуювали поранених. Тому другій групі наказали рухатися далі. І саме під час пересування Олександр наступив на протипіхотну міну. Ситуація була критичною, жгучий біль та накладання турнікетів – це все був, як страшний сон. Евакуація в зону, яку військові називали «чистим нулем», була неможливою, довелося рятуватися самостійно. «Поставив два турнікети. Біль така, що навіть згадувати важко. Але треба було вибиратися, дякую побратиму, який допоміг з амуніцією. Під дронами, по замінованій посадці, на колінах — назад. Треба повзти через «не можу», через біль». Разом із побратимами вони пройшли близько двох кілометрів, аж доки в сутінках до краю лісосмуги все ж зміг прорватися гусеничний бронетранспортер М113. Механік, який зважився приїхати в ту точку, фактично врятував їм життя.
У стабілізаційному пункті вже чекала швидка допомога, яка відразу відвезла Олександра до Лиману, де зробили першу операцію. Зранку Олександра машина перевезла у Дніпро, де лікарі наголосили на ампутацію. Олександр відмовився й почав шукати спосіб дістатися Києва, а саме до Інституту травматології та ортопедії, де проводять складні операції. Медична евакуація була непростою: евакуаційний потяг не зупиняється в Києві, тож довелося їхати через Тернопіль. У столиці Олександр переніс три операції, після чого його очікувала реабілітація.
Сам процес реабілітації виявився довгим і болючим — понад рік. «Кажуть, поки все не адаптується в середині ти не зможеш нормально наступати на ногу», говорить Олександр.
Після комісії та списання з армії Олександр повернувся додому. Але цивільне життя виявилося іншим. Світ сприймався по-новому, важко було сприймати сучасну реальність, наче два різних світи: війна та цивільне життя.
«Хотілося тиші. Потрібен був час для усвідомлення, що ти не там і потрібно було пристосовуватись до цивільного життя, тому краще місце для цього, де я себе почувався спокійно була дача, куди відвезла мене сестра. Там був час відпочити, подумати та зібратися із думками».
Попри все, він зберігає стриманість і внутрішню силу, констатує факти та робить висновки, які може зробити лише той, хто пройшов крізь справжнє пекло.
Особливою частиною його історії є стосунки з побратимами. Вони разом виїжджали з навчання, разом потрапили до одного взводу — рідкісний випадок. Та на фронті прив’язуватися — небезпечно. «Нам говорили: не заводьте надто близьких стосунків. Сьогодні ви разом обідаєте, завтра — один може не повернутися». Ця правда болюча, але реальна.
Найглибші думки про життя і волю до Олександра приходили ще під час евакуації. У переповненому вагоні він бачив різних людей: тих, хто втратив кінцівки, але не втратив посмішки, і тих, хто навіть маючи більше, вже здавався зломленим.
«Їхав чоловік, в нього не було лівої руки і двох ніг... І він їхав і всю дорогу дзвонив комусь, сміявся, розповідав. От на нього дивишся і якось жити хотілося. Це теж залежить від того, як чоловік сам себе налаштовує, як він до цього підходить».
Сьогодні Олександр продовжує відновлення. Його історія — це історія про вибір жити, вижити й не зламатися. Це історія про українську стійкість, яка тримається не на гучних заголовках, а на таких людях, як Олександр.