Військовий шлях Олександра Голуба: «Якщо ти можеш йти в бій, ти повинен йти в бій»
Є люди, для яких війна стає епізодом життя. А є ті, для кого вона — процес, що почався давно і досі не завершився. Історія Олександра Голуба саме з таких. Вона не про героїчні кліше й не про гучні слова. Вона про вибір, відповідальність і внутрішню межу, за яку не можна переступати.
Його шлях військового розпочався у 2014 році — вчасно й невипадково. Мобілізація та Донбас, підрозділ, який опинився у найгарячіших точках того часу. Іловайськ, Дебальцеве, місто Щастя. Кожна з цих назв сьогодні сприймається як символ, але тоді вони були реальністю, у якій доводилося виживати, тримати стрій і виконувати завдання.
Олександр згадує той період без надмірних емоцій, ніби говорить про закономірність. Він визнає, що багато в його житті сталося через випадок, але водночас розуміє: саме цей випадок сформував основу того, ким він є зараз. У 2015 році він був демобілізований, але війна не зникла з його внутрішнього світу.
Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, рішення Олександра було швидким. Полтава опинилася на перетині ворожих маршрутів, і очікувати розвитку подій з боку він не міг.
«Я не бачив для себе іншого варіанту», — говорить він. Лише логіка людини, яка знає ціну бездіяльності.
Він не шкодує про цей досвід. Навпаки, переконаний, що шкодування — марна справа. Будь-який вибір формує нас, і навіть помилки стають частиною досвіду, який неможливо отримати інакше.
Під час служби Олександр потрапив до штурмових підрозділів. Спочатку — як піхотинець у Бахмуті, у період, коли ще не було чіткої структури посад і звань. Були командири — і всі інші, кого називали штурмовиками. Саме вони виконували найважчу роботу.
Згодом його перевели до вогневої підтримки. Він очолив мінометний розрахунок, а наприкінці бойового шляху командував мінометною батареєю. Усі його посади були безпосередньо пов’язані з бойовими завданнями. Тилові ролі він свідомо оминав.
Для Олександра принциповим було одне: не віддавати наказів на завдання, у яких ти сам не готовий брати участь. Найважчою частиною служби він вважає відповідальність за інших, особливо коли ресурси не відповідають задачам.
«Я завжди йшов з хлопцями вперед», — говорить він. І не тому, що шукав визнання, а тому, що вважав несправедливим перекладати ризик лише на підлеглих.
Наприкінці служби Олександр став головним сержантом батальйону. Ця роль вимагала не лише професійності, а й довіри. В умовах війни довіра — це валюта, за яку платять життям.
Армія зводить в один колектив людей з абсолютно різним життєвим досвідом. Те, що у цивільному житті стало б причиною конфлікту, у бойових умовах втрачає значення. Коли смерть поруч, з’являється інше відчуття — щось дуже близьке до інстинкту стаї.
У бойових підрозділах, за словами Олександра, формальна ієрархія відходить на другий план. Авторитет здобувається не званням, а дією. Хто зробив більше, витримав складніше, не відступив — той і має найбільшу шану.
Він порівнює цю модель з козацькою традицією: коли є справа — є результат, є випробування — є повага.
Особливе місце в його спогадах займає кожне місто. Авдіївка – місто, яке на момент оборони вже майже перестало жити. Порожні будинки, розкидані особисті речі, фотоальбоми, що бережуть чуже минуле.
«Коли ти це бачиш, тобі не потрібна мотивація. Ти просто розумієш, що так може виглядати будь-яке місто», – пояснює Олександр
Саме це розуміння давало сили триматися й не здаватися. Не гасла й не накази, а чітке усвідомлення, заради чого хлопці стоять до останнього.
Після демобілізації починається етап, до якого не готують ні статути, ні накази. Адаптація. Олександр прямо говорить: це проблема, яку не вирішила жодна країна світу. Немає універсальних рішень, бо кожен досвід війни — унікальний.
Він не вважає, що повністю адаптувався. Психологія змінюється, сприйняття реальності також. Те, що для цивільної людини здається дрібницею, для ветерана може мати зовсім іншу вагу. Змінюється навіть манера спілкування, реакції, темп життя.
Пояснити це складно, а часто — й неможливо. Бо для ветерана війна не «було», а «є». Вона супроводжує в пам’яті, у рефлексах, у рішенні дивитися на світ під іншим кутом.
Олександр зізнається, що шукає власні способи адаптації. Із простих, але необхідних йому допомагають: собака, який став емоційною підтримкою; можливість отримати викид адреналіну, якого після війни постійно бракує; поступове повернення до цивільної рутини.
Сьогодні Олександр повернувся до роботи й цивільного колективу. Його прийняли тепло, з розумінням. Але він визнає: питання адаптації — не до колективу, а до себе самого.
Комусь потрібен простір і тиша, комусь — навпаки, максимальне навантаження. Ці межі індивідуальні й дуже крихкі.
Попри все, Олександр не шкодує про свій шлях. Він не любить говорити про заслуги, але чітко усвідомлює: був дотичним до великої справи, стримував натиск, зберіг життя. Повагу побратимів і вдячність громади він вважає найвищою нагородою.
Історія Олександра Голуба — це розповідь про силу, яку не виміряти нагородами чи званнями. Вона проявляється у тому, як він живе після війни, як вчиться заново будувати рутину, відкривати для себе цивільне життя й не губити те, що сформувало його характер.