«Живий, здоровий, бачу, чую»: історія незламності Дениса Никончука
У кожного ветерана — своя історія. Не лише про бойовий досвід, але й про шлях, який привів його до захисту Батьківщини. Історія Дениса Никончука — це історія звичайної людини, яка у вирі війни знайшла в собі силу відповісти на поклик обов’язку, пройшла випробування армійським побутом та повернулася до цивільного життя, отримавши важкий, але цінний досвід.
Шлях Дениса розпочався, як у багатьох, з мобілізації. Маючи вищу освіту, Денис отримав пропозицію пройти курси офіцера. Спочатку він відкидав цю ідею, але коли прийшла бойова повістка, погодився. З іншими мобілізованими він потрапив спочатку на навчання у Гончарівське на Чернігівщині, а потім — до Львівської академії у Старичах.
«Це вже свого роду була і служба, і навчання одночасно», — пояснює Денис. Для нього, як для людини без досвіду строкової служби, це було перше глибоке занурення у військову справу. Навчання в академії тривало близько двох місяців і включало як теоретичні заняття — конспекти, військову грамоту, так і практичні — оборону, управління взводом та ротою, відпрацювання наступних дій.
Після закінчення академії Денису було присвоєно звання молодшого лейтенанта, і він був призначений командиром кулеметного взводу в одній з новостворених бригад у Дніпропетровській області.
«Приходиш і ти являєшся вже командиром і лідером своїх підлеглих. І відчасті, і життя, і здоров'я цих людей вже в твоїх руках», — так Денис описує головний виклик офіцерської служби. Йому дісталось непростий підрозділ, де довгий час не було командира, а обов'язки виконував сержант. На плечі молодого офіцера впала велика кількість «паперової волокити» — прийом матеріальних цінностей, зброї, спорядження.
Він зіткнувся і з іншими, менш очевидними, проблемами армійського життя. Це вимагало не лише командирських якостей, але й вміння знаходити спільну мову з підлеглими.
Подальша доля Дениса вирішилася під час навчань. Під час відпрацювання вогневої підготовки стався технічний збій — кулемет ДШК дав автоматичний зріз, і під час спроби його утримати Денис отримав поранення в лице осколком. «Відпускаю курок — а кулемет продовжує стріляти. Тримаю, а він задирається. І в якийсь момент — удар. Шматок кулі та закровило по брові. Це і стало точкою повернення». Після поранення та місячного відновлення Денис повернувся на своє робоче місце в Омезі //. Колектив зустрів його нормально, а головне — він був живий, здоровий і на своїх ногах.
Денис не називає себе ветераном. Каже чесно й прямо: не хоче перебільшувати. На запитання про самопочуття Денис відповідає з усмішкою та майже філософською простотою:
«Живий, здоровий, чую, бачу, відчуваю. Це найголовніше. Я завжди порівнюю з гіршим — у мене все чудово».
Він отримав інвалідність, але не пройшов бойове хрещення— та це не применшує його досвіду та вибору. Адаптація після служби ніколи не є легкою. Але він знову повернувся до роботи, до звичних процесів, до команди — і знову став частиною нашої великої сім’ї.
Історія Дениса — не про гучні подвиги, а про витримку, адаптацію та волю до життя. Про людину, яка пройшла важкий шлях, не втративши себе, і змогла знайти сили почати все знову. Його досвід — це важливе свідчення того, що шлях мужності буває різним, але кожен, хто його пройшов, заслуговує на повагу та пам'ять.