«Той, кого берегла доля»: історія ветерана Олександра Анненкова
Київ у тумані й темряві. Люди рухаються з ліхтариками, шукаючи бодай слабкий сигнал. Саме так почалася розмова з Олександром Анненковим — ветераном, який пройшов шлях від юного прикордонника до захисника столиці у 2022-му. Зв’язок рвався, інтернет падав, та Олександр був спокійний, він бачив значно гірше.
Олександр змалечку знав, що його дорога буде пов’язана із службою. Він навчався у школі десантників, у клубі юних моряків, виховував службових собак для кордонів — шукав себе і готувався до тієї ролі, яка згодом стане ключовою в його житті. У 1991 році він потрапив до лав прикордонників, пройшов школу сержантів і отримав право виводити людей на кордон. Служба тоді означала відрядження на «гарячі точки» — Молдову, Придністров’я, Закавказзя.
Але після демобілізації Олександр не міг навіть уявити, що через багато років історія повториться — значно жорстокіше. Війну 2022 року Олександр зустрів телефонним дзвінком. Донька з Бучі говорила, що «стріляють і все вибухає». Він вивіз дітей і дружину в безпечне місце — і того ж дня взяв рюкзак та пішов пішки до військкомату. Він згадує, як півдня разом з іншими чоловіками шукав зброю і хоч якусь можливість стати в стрій. «Я цілих півдня ходив і шукав зброю. У військкоматах казали, що нічого немає. Але я знав — якщо не я, то хто?».
24 лютого він знову став військовим. Командир відділення, озброєння, блокпости, Ірпінь, Буча, Гостомель. Він говорить про все це, як про роботу, яку потрібно було виконати.
Двічі доля буквально відводила від нього смерть: вперше — коли ворожа ракета впала прямо на територію військкомату, куди він мав потрапити, а вдруге — коли його підрозділ не встиг виїхати до Десни, куди невдовзі влучила ракета, забравши життя багатьох бійців.
«Мене спасла, мабуть, Матір Божа», — тихо додає він.
Після оборони Київщини були Соледар, Краматорськ, Курдюмівка, Дружківка — важкі напрямки, де кожен день означав виживання.
Попри втому й важкі втрати, найбільша сила — у побратимах. Олександр і сьогодні підтримує зв’язок із тими, хто поруч був у найтемніші моменти. Разом проходили реабілітацію, зустрічаються, їздять на похорони тих, кому не пощастило повернутись.
«Не віриться, що це було з нами. Але ми пам’ятаємо кожного», — говорить він.
Олександр пройшов реабілітацію, повернувся на роботу, де колеги зустріли його з повагою.
Але адаптація для нього — ще процес. Удома дружина «ховає» військові речі, аби чоловіка менше тягнуло назад. «Каже: якщо не буде моїх речей, то я не піду. А я їй: піду, мене вдінуть. Але поки що — відпочиваю. Якщо треба буде — покличуть».
Психологічне розвантаження він знаходить у зустрічах із побратимами. Для нього це — спосіб не загубити себе між війною та миром. Олександр говорить чесно: навколишній світ став інакшим. Довіра, людяність, прості розмови — усе тепер має іншу вагу. Особливо болить зрада.
На питання, про що він мріє, Олександр відповідає без паузи: щоб війна закінчилася, щоб люди повернулись додому, щоб зло було покаране.
«Україна в будь-якому випадку переможе. І будемо мати надію, що це все скоро закінчиться».
Історія Олександра Анненкова — це історія про обов'язок, мужність та незламність. Про людину, яка знала своє призначення і йшла за ним, незважаючи ні на що. І сьогодні, як і тисячі таких же ветеранів, він прагне лише одного — миру для своєї країни.