Від цивільного до зв'язківця: як війна переписала код життя Рожкова Миколи
Коли на початку повномасштабного вторгнення Микола Рожков виїхав із сім'єю на Західну Україну, він і не підозрював, що його життя зміниться назавжди. Того дня він не планував ставати воїном. Але доля розпорядилася інакше: його призвали в той же день.
Спочатку його мали направити до Львова, але в ту ніч ворог завдав ракетного удару по полігону. Підрозділ Миколи перекинули до Чопського прикордонного загону. Так почався шлях, що тривав понад рік — із нарядів на кордоні, охорони північних рубежів до найгарячіших точок фронту.
«Після Чопа нас направили на Чернігівський напрямок, потім на Лиманський, а далі — на Бахмут. Я був зв’язківцем, начальником зв’язку нашого підрозділу, займався всім потроху. Війна не дає вибору — робиш, що треба» — розповідає він.
Можливість спілкуватися з рідними була непостійною: на Чернігівщині інтернет ловився майже щодня, а під Бахмутом — вже значно рідше. Часом доводилося чекати кілька днів. Ситуацію ускладнювало те, що навіть супутниковий зв'язок був нестабільним через втручання противника.
Йдучи на фронт без жодної військової підготовки, Микола, як і кожна людина, відчував страх. «Страшно завжди було, лягав спати і не знав, прокинешся чи ні», — ділиться він.
Але разом з тим з'явилося щось інше — міцне побратимство. З багатьма товаришами по зброї Микола спілкується досі, хтось загинув. Деякі з побратимів підтримують зв'язок із сім'ями загиблих, намагаючись допомогти, якщо є можливість. Найбільшу підтримку, за словами Миколи, давала сім’я. «Жінка, дитина — це все. З ними тримав зв’язок, як тільки була можливість».
Після року служби Микола повернувся додому. Спочатку провів два тижні з родиною на відпочинку, намагаючись адаптуватися до цивільного ритму. Каже, що було дивно спостерігати, як у тилових регіонах люди вже майже не згадують про війну.
Повернення до цивільного життя — завжди непростий процес. Миколі пощастило з роботою: з поверненням на роботу його підтримали, допомогли з адаптацією, призначили наставника. Йому знадобилося близько півтора місяці, щоб повністю звикнути до нового ритму. «Колектив прийняв чудово, ставлення добре. Ніхто не робив різниці, що я з фронту. Навпаки, підтримували».
Микола ділиться: «Війна змінила світогляд. Показала, хто справжні друзі, а хто просто знайомі. І навчила цінувати головне — сім’ю. Усе інше не має значення».
Сьогодні мрія Миколи, як і більшості українців, проста і водночас найважливіша: «Мирне небо над головою, щоб ця війна не дісталася нашим дітям».
Його історія — це історія звичайної людини, яка в незвичайних обставинах знайшла в собі силу захищати те, що цінне. Історія про те, що справжня відвага не в відсутності страху, а в здатності йти вперед, незважаючи на нього. І про те, що найбільшою цінністю залишаються сім'я, побратимство та мир, за який варто боротися.