Євген Пічкур: «Війна забрала час, але навчила цінувати життя»
Його голос спокійний і рівний, без надриву. Лише короткі речення, за якими ховається досвід, який важко осягнути тим, хто не чув, як війна дихає поряд.
Євгеній Пічкур — ветеран, який пройшов Лиманський напрямок, піхотинець, що бачив війну зблизька. Для нього вона почалася не у 2022-му, а значно раніше — ще у 2015-му, коли юнак потрапив на строкову службу. «Півтора року — і додому, думав, що це просто обов’язок. А потім — повномасштабне. І знову армія. Уже не як вибір, а як доля», — пригадує він.
Євгеній служив у піхоті — універсальний боєць, який умів усе. «По військовому квитку я стрілець. Але насправді — і кулеметник, і гранатометник. Ми всі там взаємозамінні».
Життя на фронті — це побут, де три дні ти в окопах, а три — трохи далі, у селі, де можна перепочити. Саме в ці короткі дні тиші вдавалося виходити на зв’язок із родиною.
«Спочатку — раз на тиждень. Потім купили старлінг, генератор — і вже майже завжди був інтернет. Зв’язок із дружиною — це було головне. Сім’я мене зберегла», — ділиться військовий.
Євгеній говорить просто: сім’я — це головна мотивація.
«Коли розумієш, що тебе чекають — починаєш берегти себе. Бачив, як ті, хто вже нікого не мав, втрачали обережність. Це закінчувалось погано».
На фронті він зустрів різних людей — побратимів, яким можна довіряти, і тих, хто шукав чарку замість дисципліни. «Були різні, але більшість — хороші хлопці. Там живеш одним днем, усе по-іншому».
Повернення, каже Євгеній, виявилося не менш складним, ніж сама війна.
«Люди тут живуть і не розуміють, що таке війна. Іноді навіть сміються з неї. Мене якось зустрів знайомий і сказав з жартом: “О, живий!” А для мене це не жарт». У його словах — не образа, а скоріше смуток. Від того, що між фронтом і тилом — прірва. Люди по обидва боки живуть, але бачать різні світи. Після демобілізації Євгеній повернувся на роботу. Колеги зустріли тепло, але спілкування з ними нагадало: навіть у тилу війна поруч. «Багато хто питав не зі співчуття, а з цікавості — бо розуміли, що завтра можуть опинитися там самі. Але я не засуджую, я їх розумію».
Зв’язок лишився лише з братом, який досі на фронті, оператором безпілотника.
«Щодня на зв’язку. Поки він там — спокою нема», — зізнається Євгеній.
Євгеній переконаний: війна навчила головного — цінувати життя, кожну хвилину, кожен день.
А тим, хто не був на фронті, радить ставитися до ветеранів просто:
«Ми такі ж люди. Не треба величати чи жаліти. Треба просто говорити по-людськи».
Коли питаєш про мрії, Євгеній не замислюється:
«Хочу, щоб закінчилася війна. Бо там мій брат. І хлопці, які досі тримають лінію. Я живу і щодня за них переживаю».
Його історія — це про буденну мужність людини, яка побачила війну, повернулася і намагається жити далі. Спокійно та з вдячністю до тих, хто поруч — і до самого життя.