«Життя треба цінувати»: історія Романа Венгера, ветерана, який пройшов війну і повернувся до цивільного життя
Війна змінює людину до невпізнання. Хтось втрачає усе і занурюється у біль, хтось намагається шукати сили далі жити, а дехто перетворює власний досвід на щоденне нагадування: цінуй кожну мить. Саме такою стала історія Романа Венгера — воїна, який пройшов крізь окопи, поранення, боротьбу за життя і повернувся додому з новим розумінням світу.
До армії Роман пішов не через примус. Коли почалося вторгнення, він одразу приєднався до територіальної оборони, а вже згодом — до лав Збройних сил України.
«Я бачив, як мої друзі йшли служити. І розумів: не можу залишатися осторонь. Це мій обов’язок — захищати рідних і свою землю».
Він не мав спеціальної військової підготовки, лише строкову службу у минулому. Але це не стало перепоною. З першого дня він став частиною бойового підрозділу спеціального призначення.
Роман отримав посаду водія, але насправді виконував значно ширший спектр завдань. Його батальйон займався штурмами, зачистками, обороною позицій.
«Ми робили все: від окопів до виїздів у бої. На війні ти не просто водій — ти військовий, і маєш бути готовим до всього», — пояснює він.
Його служба пролягла через Харківщину, Донеччину та Луганщину: Балаклія, Ізюм, Бахмутський напрямок, Кремінна, Серебрянський ліс.
На війні справжню цінність мають ті, хто поруч. Побратими для Романа стали не просто друзями — вони стали другою сім’єю. «Там відносини особливі. Це не просто дружба. Це коли ти знаєш: ця людина прикриє твою спину ціною власного життя».
Після поранення й лікування багато хто з побратимів продовжив службу, дехто залишився на фронті вже три роки без ротації. Роман визнає: це важко і несправедливо, але саме ці люди тримають сьогодні оборону.
Найважчий етап його історії — поранення. Більше ніж пів року лікарень та відновлення. «Я коли прийшов до тями, зрозумів: міг уже не прокинутися. Страшно втратити життя. Воно одне, і його треба проживати з користю». Після цього усвідомлення кожен новий день став для нього подарунком.
Повернувшись із війни, Роман відчув шок. «Було дико, що там, на фронті, люди гинуть, а тут, у Києві, метро заповнене людьми, всі спілкуються, працюють, ніби нічого не сталося», — пригадує він. Цей контраст болісно врізався у пам’ять: для тих, хто на війні, кожен день — це боротьба за виживання, а для багатьох у тилу життя тече своїм звичним руслом.
Його адаптація була непростою. Знадобилися місяці, щоб знову відчути ритм мирного життя, прийняти шумні вулиці, звичні робочі будні, звичайні розмови про буденні речі.
Повернення у сім’ю стало порятунком. Саме рідні допомогли пройти складну адаптацію. А народження доньки подарувало новий сенс:
«Це було моїм другим народженням. Я зрозумів, що мушу жити для неї, для родини».
У колективі, куди він повернувся працювати, зустріли з теплом. Колеги поставилися з розумінням, допомогли уникати важкої праці, підтримали морально.
«Життя можна втратити миттєво. Тому треба жити так, щоб кожен день мав сенс», — підкреслює він.
Сьогодні його мрія проста й водночас величезна: щоб закінчилась війна. «Головне — щоб більше не гинули хлопці. Це перше побажання. А далі будемо жити».
Історія Романа Венгера — це не лише спогад про війну. Це нагадування про цінність життя, про те, що навіть після найтемніших часів можна віднайти світло — у родині, у близьких, у новому сенсі жити.