Війна, якої краще не знати: відверта розповідь Олександра Блудова
Олександр Блудов ніколи не служив у армії. Він працював, виховував дітей, будував життя, і не думав, що доведеться брати до рук зброю. Коли зателефонував кум і сказав лише одне слово: «почалося», його життя змінилося назавжди.
Олександр не міг сидіти вдома осторонь. Спочатку він допомагав як волонтер – разом з іншими возив запчастини, ліхтарики, харчі для військових. Згодом вирішив піти до війська.
Після короткого періоду допомоги у тилу його відразу перевели до бойової 93-ї бригади під Бахмут. Там він уперше відчув, що таке війна – страх, постійне напруження.
Олександр зізнається, що уявляв війну зовсім по-іншому: окопи, солдати поруч один з одним, танки, постріли. Реальність виявилась іншою. Позиції часто розтягнуті: «Між бійцями може бути сто чи навіть двісті метрів. І тоді легко, що ворог може обійти з тилу».
Перший вихід на позиції він пам’ятає й досі. «Ти йдеш у темряві, на плечах понад 50 кілограмів спорядження і ракета вагою 27 у руках. І розумієш: попереду невідомість. Це дуже страшно».
Та страх має дивну властивість — він стає частиною повсякдення. Через кілька днів постійних обстрілів людина починає сприймати вибухи як фон. «Коли ти вже на позиції — просто приймаєш усе як є».
Серед окопів народжується особлива мова — мова жартів, іронії та гумору. Це спосіб виживати. Але водночас бійцям радили не надто зближуватись: втрати були надто болючими. Друзі, з якими ще вчора сидів за одним столом, могли загинути наступного дня. Олександр згадує 21-річного побратима, який називав його «дядя Саша» – хлопець залишився під завалами у Бахмуті.
Після півтора року служби він повернувся додому. Газель, на якій колись працював, віддав армії, тож довелося починати з нуля. Колеги зустріли звичайно, без урочистостей — і це було правильно. «Я ж не герой з кіно. Я просто робив те, що мав».
Війна навчила його головному – цінувати життя, сім’ю, прості речі. «Мрії тепер прості: щоб закінчилась війна, щоб діти росли здорові. А вже тоді можна думати про матеріальні радощі», – говорить Олександр.
Його історія – це приклад того, як звичайна людина може стати солдатом, коли цього вимагає час. І як, попри втрати, страх і біль, люди знаходять сили жити далі.