Вижити й вистояти: фронтова історія Миколи Осики
Коли у 2022 році Росія розпочала повномасштабне вторгнення, тисячі українців стали на захист держави. Серед них — Микола Осика, людина, яка знає справжню ціну війни та миру. Його шлях — це приклад мужності, витримки та справжнього патріотизму.
Військовий шлях Миколи почався ще у 1994 році, коли він проходив строкову службу в навчальному центрі «Десна». Там він став фахівцем із радіотехнічних військ та швидко проявив себе як лідер, отримавши посаду старшини та заступника командира взводу. Але найважчі випробування чекали попереду. Та у 2022 році Микола вступив до 28-го окремого стрілецького батальйону й одразу взяв участь в обороні Києва. Згодом були Донецька та Харківська області, а саме Бахмут і Кліщівка — міста, які стали символами незламності українських воїнів.
На фронті Микола виконував обов’язки снайпера та командира відділення. Часто доводилося брати на себе відповідальність за взвод, організовувати оборону стратегічних позицій, рятувати життя побратимів. Він неодноразово піддавався обстрілам, отримував поранення та контузії, але завжди головною метою залишалося одне — зберегти якомога більше життів. «Мене тримала впевненість, що вдома чекають діти, дружина, колеги. І ще — відповідальність перед хлопцями. Якщо ти командир, ти повинен думати не про себе, а про тих, хто поруч», — згадує він.
Він вчив хлопців не лише воювати, а й виживати: ховатися від дронів, грітися свічкою в окопі, тримати голову холодною, коли здається, що серце ось-ось вибухне.
Його історії про побратимів не з кіно. Це не герої в броні — це звичайні люди, які сміялися, ділилися останньою водою, жартували в окопах, а наступної миті могли вже не встигнути сховатися від осколка. В пам’яті Миколи вони залишаються назавжди.
У червні 2023 року після отримання поранень та контузій Микола демобілізувався. Повернувся додому, до сім’ї й роботи. Каже, що колеги зустріли його з великою повагою і зараз допомагають у всьому, адже після травм він не може братися за важку фізичну роботу. «Найбільший подарунок для мене — це увага, повага та спілкування з людьми», — підкреслює ветеран.
«Війна вчить берегти життя і людей», — каже Микола. Цінувати прості речі: подати руку, прикрити друга, цінувати навіть кусок хліба, який бабуся у прифронтовому селі віддає військовим.
Коли його питають про мрії, він не вигадує. Його відповідь лаконічна і тверда:
«Перемога».
Це не просто слово. Це — бажання бачити, як побратими повертаються живими. Це — віра, що Україна залишиться країною, де діти не знатимуть, що таке «-18С в окопі». Це — його особиста мрія і мрія мільйонів. Микола Осика — це не лише ветеран. Це людина, яка навчилася жити після війни. А значить, навчить і нас цінувати те, що маємо.