Тиша після залпу, історія Євгена Перегіняка
Історія Євгена Перегіняка — не про гучні перемоги, а про людську стійкість. Про те, як звичайний працівник компанії Омега // двічі ставав до зброї, коли країні була потрібна допомога.
Євген пішов на війну вперше ще у 2014 році, коли багато хто лише намагався усвідомити, що відбувається. Провів рік у зоні АТО, після чого повернувся до цивільного життя. Але спокій тривав недовго. Коли у 2022 році Росія почала повномасштабне вторгнення, він знову пішов добровольцем. Без коливань, без пафосу. Просто тому, що не міг інакше.
Він став кулеметником. Люди, які ніколи не тримали в руках кулемет, не уявляють, що це таке — тягнути за плечима 15 кілограмів металу, плюс броня, плюс боєкомплект. І робити це щодня, коли холод, дощ, коли земля вгрузає під ногами, а поряд лунають вибухи.
Підрозділ Євгена тримав оборону — Харкова, Сум та Києва. Дороги, бліндажі, бетонні стіни і запах дизелю.
На запитання про те, що допомагало не зламатися, Євген відповідає коротко: побратими й думки про рідних. Підтримка один одного на фронті — це не лише дружба, а спосіб вижити. Зв’язок із сім’єю іноді був розкішшю: під Києвом — частіше звʼязувався, а ближче до Харкова чи Сум — лише кілька разів на місяць. «Бувало, що телефони забирали, щоб не “засікли” місце. Потім повертали — бо без зв’язку не обійтись», — пригадує він. Тоді, каже Євген, почав по-справжньому цінувати прості речі — голос рідної людини, коротке повідомлення, звичайну тишу.
У 2023 році Євген звільнився зі служби за сімейними обставинами.
Він не називає це «поверненням до нормального життя» — бо нормальне життя вже інше.
Після фронту навіть звичайні речі сприймаються інакше: шум міста здається надто гучним, обличчя перехожих — надто спокійними. Але робота, знайомий колектив, підтримка друзів і начальника допомогли втримати рівновагу.
Колеги зустріли його не як героя, а як свого — просто Євгена, який повернувся. І це, мабуть, найкраще, що можна дати людині після війни — не надмірну увагу, а звичайність.
«Головне — не падати духом», — каже він коротко. І це звучить не як гасло, а як правило, перевірене досвідом.
Багато побратимів загинули. І навіть зараз, коли він повернувся до роботи, новини про втрати іноді приходять раптово. «Було таке, що одна за одною поступали новини про втрату» — каже він тихо.
Після служби Євген поїхав у Карпати — за державною програмою реабілітації для ветеранів.
«Такі поїздки дають сили. Є державні путівки для учасників бойових дій, але, на жаль, багато хто про це не знає. А вони реально допомагають відновитись», — говорить Євген.
Євген не говорить про мрії гучно. Лише просто додає:
«Хочу, щоб це все закінчилося. Щоб усі, хто зараз там, повернулись живими».
Його слова — це не просто побажання. Це формула внутрішнього миру, яку він виніс із війни.